Ексклюзивне інтерв’ю Блаженнішого Митрополита Онуфрія для чорногорських ЗМІ
Ексклюзивне інтерв’ю Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія для чорногорських ЗМІ, яке вийшло в ефірі радіо «Светигора» 28 лютого 2020 року.
Про причини кризи в Україні і шляхи виходу з неї; про схожість ситуацій в Україні та Чорногорії і нетотожність автокефалії і духовної єдності; про наслідки томосу для Української Православної Церкви і те, як випробування зміцнили її паству; про силу віри Хресних ходів, справжню причину негативного ставлення до них деяких політиків і про глибоке враження від Хресного ходу в Подгориці; а також про те, що піст і молитва Великого посту є Хресним шляхом, що веде з Преторії на Голгофу, де ми побачимо Славу Воскреслого Христа.
— Ваше Блаженство, чому Ви відвідали Чорногорію, яка мета Вашого візиту?
— Ми приїхали з нагоди дня пам’яті прп. Симеона Мироточивого і 800-річчя Сербської Православної Церкви, а також для того, щоб підтримати вашу Святу Церкву в її випробуваннях. У Святому Письмі говориться, що той, хто «був Сам постраждав, випробовуваний, у тому Він може й випробовуваним помогти» (Євр. 2:18).
Вам, напевно, відомі ті випробування, які недавно пережила наша Церква в Україні, тому ми дуже добре відчуваємо той біль, ті проблеми, які переживає сьогодні ваша Свята Церква.
— Які, на Вашу думку, причини кризи в Україні?
— Багато хто вважає, що причиною кризи в Україні є розкол. Але це не так. Розколи в Церкві завжди були, є і будуть. Навіть за часів життя нашого Спасителя Господа Іісуса Христа були розколи. Деякі послідовники Христа спокушалися Його словами, Його поведінкою і відходили від Нього. Якщо люди спокушалися Спасителем, в Якого не було жодного гріха, а отже жодного приводу для спокуси, то, тим більше, були, є і будуть ті, котрі будуть спокушатися нашими словами або поведінкою, бо ми немічні люди, навіть наділені священницьким саном, маємо недоліки.
Розколи змушують нас знову і знову переглядати своє особисте життя і через покаяння усувати свої помилки і недоліки. Криза в Україні викликана узаконенням беззаконня, тобто втручанням Константинопольської Церкви у внутрішнє життя Української Православної Церкви, внаслідок чого з тих, хто ухилилися в розкол, антиканонічно були зняті заборони, і з якими Константинополь вступив у церковне спілкування.
— Які наслідки дій Константинополя щодо України?
— Наслідки дуже сумні. Захоплені храми, багато громад служать у сільських хатах чи інших пристосованих приміщеннях, фактично, це сучасні катакомби. Люди по селах роз’єднані, люди сваряться один з одним, члени сім’ї, родичі, сусіди, знайомі увійшли в конфлікт один з одним, перестали спілкуватися. Розкол розділив людей і суспільство.
Розкол не подолано, стався розкол у розколі. Так, Філарет Денисенко відійшов від «ПЦУ» і знову, вже вдруге в історії, створив паралельну ієрархію, яка налічує 10 так званих «архієреїв». Крім того, організовані ще дві незаконні релігійні угруповання: Екзархат Константинопольського Патріархату і ставропігія. Таким чином, замість двох незаконних груп в Україні з’явилися чотири. Це явище ще раз підтверджує ту істину, що беззаконня примножує беззаконня і що зло перемагається тільки добром.
— У чому схожість ситуацій в Україні та Чорногорії?
— Схожість у тому, що в обох країнах політики втручаються у справи Церкви, хочуть керувати Церквою і використовувати Церкву в своїх інтересах.
— Як Ви бачите вирішення української проблеми?
— По-перше, необхідно вирішити Константинопольське питання, яке стало причиною того, що відбувається в Україні, а саме питання ролі і місця Константинопольського патріархату у світовому Православ’ї.
Щоб відповісти на це питання, я собі дозволю зробити деякий відступ. Хочу згадати бесіду, яку мені довелося мати зі знаменитим архімандритом Гавриїлом (Бунге). Є такий схиархимандрит Гавриїл — він колишній католицький священник, який перейшов свідомо в Православ’я, прийняв православне священство і тепер подвизається у монастирі Швейцарії. Якось ми з ним говорили про благодать Святого Духа, і він сказав, що у православних є харизма благодаті Святого Духа, а у католиків цієї харизми немає. У католиків ця харизма знищена через регламентацію всіх сфер духовного життя. Отець Гавриїл зазначив, що єдиний шлях для повернення харизми благодаті Святого Духа, це не діалог з православними, не якісь спільні гуманітарні інтереси, єдиний шлях — це повернення до точки відпадіння від тієї Святої Єдиної Православної Церкви, від якої відпали колись і в якій є харизма благодаті Святого Духа, виправлення колись допущених помилок і початок нового життя.
Я б сказав, що це є непрямою відповіддю на питання про нормалізацію релігійної ситуації в Україні. Є помилка Константинополя, яка допущена під час спроби врегулювати розкол в Україні. Для того, щоб ліквідувати новий розкол, який утворився, потрібно повернутися до тієї точки, де була зроблена помилка — виправити помилку, і тоді все стане на свої місця. Це — єдиний шлях до усунення тієї кризи, яка сьогодні існує в Україні.
— Яка Ваша думка щодо гасла «Єдина Церква — єдина держава»?
— У цьому питанні наша позиція полягає в тому, що в жодній країні, яка вважає себе православною, повинна бути єдина канонічна Православна Церква, не більше. Винятком є країни з діаспорами, і то — до тих пір, поки не буде знайдено всеправославне рішення. Таким чином, так званий «Естонський сценарій», коли створюється дві ієрархії, для України не є виходом із ситуації. І ми категорично проти того, бо якщо світове Православ’я піде цим шляхом, то це призведе нас не тільки до створення паралельних ієрархій всюди, але в підсумку до паралельного диптиху і, відповідно, до нового розколу.
Створення, узаконення нової структури під назвою «ПЦУ» на нашій території — це не просто помилка, це церковно-канонічний злочин. Якщо в країні є канонічна Православна Церква, то не можна створювати паралельно ще одну структуру такої ж Церкви. Це не приносить добрих плодів, це викликає розділення, ворожнечу між людьми і, як наслідок, духовне падіння.
— Чи стала автокефалія, як обіцялося, гарантом церковної, духовної єдності?
— Єдність духовна і автокефалія — це різні поняття, вони не є тим самим. Ідеологи українського томосу говорили, що за допомогою автокефалії буде досягнуто церковну єдність. Ми попереджали, що цього не станеться, і цього не відбулося. Стало зрозуміло, що через автокефалію неможливо досягти єдності.
Позиція нашої Церкви полягає в тому, що спочатку необхідно відновити єдність, а потім, якщо це доцільно, якщо це корисно для духовного розвитку Церкви, ставиться питання про автокефалію, а не навпаки. Зворотний шлях вже показав свою неефективність. Тому автокефалія повинна бути плодом єдності Церкви, а не наслідком її розділення. Навіть у тексті Критського Собору говориться, що принцип автокефалії не повинен шкодити єдності Церкви.
— Яку ж автокефалію обіцяв Україні Константинопольський патріархат?
— Те, що ми бачили у виконанні Константинопольського патріархату і екс-президента України П. Порошенко, було типовою політичною автокефалією.
Ви знаєте, що ще в 1991 році я відкликав свій підпис під проханням про автокефалію, яку тоді, під тиском Філарета, був змушений підписати єпископат Української Православної Церкви. Саме з тієї причини, що це прохання було написано як ультиматум, як нецерковна і політична вимога. А так не повинно бути в Церкві. У Церкві все повинно вирішуватися з любов’ю! І всі ініціативи повинні виходити не від політиків, а від самої Церкви.
— Визнавши «ПЦУ», Константинополь також визнав і хіротонії її «священства». Чи є ці хіротонії канонічними?
— Справжня церковна духовна єдність — це єдність з Христом і у Христі. Вона досягається єдиним шляхом — через зберігання чистоти Святої Православної віри і через дотримання моральних засад, наданих людям через Святе Письмо. Така єдність правильна і спасительна для нас, вона зводить на нас Боже благословення не тільки в земному житті, а і триває в вічності, де людська природа у Христі одесную Отця. Говорячи іншими словами, ми повинні жити православно і своїм життям свідчити про красу нашої віри. І тоді обов’язково хтось із тих, хто спокусився і відійшов від нас, побачить красу справжньої Православної віри і повернеться до церковного спілкування, бо двері церковні і наші серця завжди відкриті, і ми щиро радіємо, коли той, хто заблукав, знаходить шлях до Христа.
Канонічними є хіротонії тоді, коли вони здійснюються канонічними ієрархами, з дотриманням канонічних норм, якими визначається, хто і як може бути удостоєний великої честі бути священнослужителем. Якщо будемо приймати і висвячувати тих, хто за церковними канонами не може бути священником, або будемо з розколу без покаяння, без з’ясування ступеня гідності вводити людей у Святая Святих, то ми будемо стимулювати розколи і відповідати перед Богом за те, що спокушали людей і руйнували церковну єдність.
— Деякі ЗМІ Чорногорії тиражують недостовірну інформацію про стан справ в Україні. Тому розкажіть про кількість віруючих УПЦ, яку Ви очолюєте, число єпархій та єпископів безпосередньо на території України?
— Ви знаєте, моє особисте спостереження говорить про те, що внаслідок цього розколу, який стався в Україні, ми не втратили своїх вірних, але ще більше їх придбали.
Коли почали нашу Церкву пригнічувати, під різними приводами приймати ті ідеї томосу, які пропагувалися, рекламувалися, до Церкви почали приходити люди, яких я навіть раніше ніколи і не бачив…
— Як тут, у Чорногорії…
— …Вони кажуть: «Ми побачили, що вас дуже пригнічують, і зрозуміли, що з вами Бог. І ми прийшли до вас». Одного разу до мене підійшла жінка, я в храмі помазував народ на службі, з вигляду, не дуже церковна, в брюках, без хустки, нафарбована. Підійшла і говорить: «Я тобі руку цілувати не буду». Я кажу, що й не треба цілувати, я не вимагаю цього. «Але я ось, що хочу сказати, — продовжила вона. — Бережи чистоту Святої Православної Церкви. Ми з тобою!». Ось така ситуація. Я думаю, це не єдина жінка, яка має таку точку зору. Так що вірних ми не втратили.
Звичайно, для нас сумно, що є такі люди, які спокушаються, вірять тим гаслам, тим обіцянкам, які їм дають. Нам сумно, тому що Христос не хоче, щоб ми були політиками, Христос хоче, щоб ми любили один одного, щоб не воювали один проти одного, щоб поважали один одного, любили такими, якими ми є. А в їхньому випадку політичні мотиви беруть гору. Вони вважають себе великими патріотами, але я їх такими не вважаю. Патріот (πατέρα — значить «отче, батько») — цей той, хто любить свого батька і матір, хто любить моїх батька і матір, ваших батька й матір, той є патріот. А той, хто любить себе більше за всіх, не патріот, це самолюбець, гордій, який не приносить користі нікому — ні собі самому, ні тим, хто поруч із ним. На жаль, у них інші цінності на першому місці. Вони вважають, що будують Україну, я теж будую Україну, але я бачу Україну зовсім іншою, ніж вони. Я бачу таку Україну, в якій Христос є, де любов до Христа на першому місці і в Христі ми любимо один одного, допомагаємо один одному і любимо всіх людей. Такою я хочу бачити Україну.
Відносно кількості парафій, єпископів… Я не готовий говорити, скільки точно єпископів у «ПЦУ», десь близько 30, так вважаю, також Філарет зараз висвятив 10 так званих «єпископів». У нас — 103 єпископа, з них кілька на спокої і близько 100 канонічних єпископів, які керують Церквою. У нас приблизно 12 тисяч парафій і стільки ж священників, які опікуються цими парафіями, 250 монастирів, в яких трудяться приблизно 4,5 тисяч ченців, 18 навчальних закладів — духовні академії, університети, семінарії, училища. Так що в нас жива Церква, і ми не відчуваємо нестачі благодаті Божої, яка нас береже, допомагає долати труднощі, а труднощі повинні бути.
Ми не маємо образи на тих політиків, які виступають проти Церкви, які говорять, що нібито Церкву треба перебудувати, що Церква повинна йти до людини, а вона йде іншим шляхом, що це нібито архаїчна Церква, консервативна Церква. Ми не ображаємося на цих політиків, але говоримо їм, що Церкву створив Христос і Церквою керує Христос. Христос є Бог, Він досконалий, і те, що Бог створив, не вимагає корекції, виправлення. Якщо я щось зроблю, то після мене може прийти людина і сказати, що цю річ зроблю краще. І може зробити краще. Інший прийде і скаже, що зроблю ще краще, — і дійсно може зробити краще. Але те, що Бог створив, не може бути ще краще. Якщо ми втрутимося, то зробимо тільки гірше. Тому ми вважаємо, що Церква не повинна поступатися людським немощам, підлаштовуватися під грішну людину. Це людина грішна повинна підлаштовуватися під Церкву. Це є правильно. Тоді Церква принесе користь. Якщо Церква буде служити моїм пристрастям, то це буде не Церква, це буде якийсь інститут, який тільки називається «церквою», але не служить для спасіння людської душі.
— У 2011 році священнослужителі Чорногорської і Приморської Митрополії відвідали українську землю, були в Києво-Печерській Лаврі, Святогірській Лаврі та побачили, яка сильна віра в українського народу, що віру духовенства і мирян ніщо не може похитнути. Вони були впевнені в твердості українського народу. Тоді ще був живий спочилий Блаженніший Митрополит Володимир, який їх благословляв. Яку роль зіграв в церковному житті українського народу Блаженніший Митрополит Володимир?
— Блаженної пам’яті спочилий Блаженніший Митрополит Володимир був першим Предстоятелем Української Православної Церкви, яка отримала від Московського патріархату томос про незалежність і самоврядування. І йому довелося починати цей новий порядок церковного життя, організовувати його. За його часів було зроблено дуже багато, було відродження Церкви, відкривалися семінарії, створювалися нові єпархії, висвячувалося багато священників. Він був чудовою людиною, як говорить архімандрит Гавриїл (Бунге), харизматичною, у нього була харизма Святого Духа, він був носієм благодаті Святого Духа. Звичайно, краса його образу дуже позитивно відбилася на житті всієї Церкви.
Те, що ви побачили, які єпископи, віруючі в нас, зазначу, і я теж це бачу, може, не так, як ви, тому що я їх бачу кожен день. Але я бачу, що випробування, труднощі, спокуси зміцнюють віру в людях. Якщо людина живе без випробувань, то атрофується, стає слабкою, немічною, і сили, які в неї повинні бути, її залишають. А коли спокуси, то людина себе мобілізує, молиться, розмірковує, читає, постить, і це зміцнює дух людини, і вона стає сильнішою. Тому Бог допускає нам випробування, щоб через випробування ми ставали сильнішими, красивішими і більш духовними.
— Дуже багато спільного в українського і чорногорського народів, і багато в церковному житті загальних спокус, які спіткали народи в результаті останніх подій в житті цих двох країн. Сила, міць тих Хресних ходів, які проходили в Україні, показали символ віри всьому світу. Що важливо, що головне в цій боротьбі українського і чорногорського народів за єдність Церкви?
— Один Хресний хід вийшов із Почаєва, із заходу, другий Хресний хід вийшов зі Святогірської Лаври, зі сходу, а зійшлися вони в Києві. Ви знаєте, що проти цього Всеукраїнського Хресного ходу був такий опір… (мається на увазі Всеукраїнський Хресний хід у 2016 році — ред.) До нас приходили люди і говорили, я навіть не міг цього зрозуміти, що в Хресних ходах збираються погані люди. Але якщо це так, то йдіть і саджайте їх у тюрму. Ми не можемо сказати, що ти добра людина — йди з Хресним ходом, а ти не йди. Людина, може, була поганою, а пройшла Хресним ходом, покаялася — і стала доброю. Для цього і проводиться Хресний хід, щоб з поганих, недобрих робити людей добрими. Хресний хід — це сильна суспільна молитва. Хресний хід сам по собі є прообразом ходи людини в Царство Небесне.
Завжди Хресні ходу прямували в монастир, храм, до якогось святого місця, а ніколи не мали своєю кінцевою метою якесь казино, пивний бар і т.п. І земне життя ми повинні проводити так, щоб йти у святе місце, до Царства Небесного. У Хресній ході людина має особливе єднання з Богом. Важко йти влітку — спекотно, пил, люди один одного штовхають, заважають один одному. Але ці труд і молитва, що заради Бога здійснюються, приносять людям велику духовну користь, зміцнюють людей, допомагають людям ставати сильнішими, дають силу перемагати всі спокуси, які надсилаються за наші гріхи.
Я був дуже сильно вражений тим Хресним ходом, який побачив у вас в Чорногорії і в якому я, грішний, брав участь. Я розумію, що люди не були в санаторії, на курорті, вони цілий день працювали і ввечері прийшли на Хресний хід, три години ходили з молитвою вулицями міста. Це великий подвиг, який люди роблять не задля якоїсь користі. Є люди, які трудяться, щоб заробити гроші, досягти якогось становища у суспільстві, стати депутатом, міністром, науковцем. А ці люди просто працювали заради Бога, вони принесли себе в жертву заради Бога. Ця велика жертва залишила в мені глибоке враження.
Коли ми збиралися на Хресний хід, то я бачив обличчя тих, хто проходив поруч, це все були веселі, радісні обличчя, ніби на Великдень прийшли. Коли Хресний хід закінчився, мені дали слово, і я звернувся до чорногорців. Я вже не бачив облич, тому що було темно, і люди включили мобілки, які красиво світилися, подібно свічкам, але відчув внутрішню красу цих людей. Людина стає красивою, величною, благородною, коли живе з Богом, коли любить Бога і жертвує чимось своїм заради Бога. І ось це благородство і величність я відчув у цих людях.
— Сьогодні багато політиків вбачають у літіях і Хресних ходах політичний контекст, вони не бачать у цьому Бога, віру людську, вони бачать у цих людях ворогів народу, своїх особистих ворогів. Який меседж Ви можете надіслати цим людям, котрі не сприймають Хресні ході як Божий промисел?
— Ви знаєте, є таке твердження, що кожна людина судить у міру своєї зіпсованості. Я просто наведу приклад про те, як одного разу пізно вночі якийсь чоловік поспішав з роботи додому. Його побачив розпусник і сказав: «О, напевно, поспішає чинити якісь свої гріхи! ». Його побачив злодій і сказав: «О, поспішає красти, бо так поспішають вночі тільки злодії». Його побачила благочестива людина і сказала: «Ви знаєте, ця людина поспішає на молитву». Так кожен, у міру своєї зіпсованості, судив про цю людину. А чоловік ішов ні на молитву, ні красти, ні на плотські гріхи, він просто поспішав із роботи додому. Так і в житті все відбувається.
Ті люди, які бояться Хресного ходу і вбачають у молитовниках ворогів своїх, наповнені неправильними образами. Вони за допомогою політичних і соціальних мірил намагаються виміряти любов до Бога, але цими мірилами благочестя, любов до Бога не можна виміряти. Думаю, що на таких людей не треба звертати увагу, треба робити свою справу. Ми пам’ятаємо про земне життя Христа Спасителя, коли в Ньому деякі властолюбці вбачали конкурента, Який нібито готується стати царем Ізраїлю. Але Спаситель не прийшов на землю для того, щоб стати земним царем, Він Небесний Цар, Він прийшов на землю, щоб нас зробити царями над нами самими і спадкоємцями вічного життя. Так вся історія просякнута тим, що є люди серед нас, які вважають себе мудрими, гідними, але намагаються виміряти воду за допомогою рулетки, виміряти повітря за допомогою відра, тобто плутають поняття і забувають, що їхні мірила — це земні мірила, і ними духовне, небесне, Божественне не можна виміряти. Але, дасть Бог, вони зрозуміють це. Нехай Господь умудряє таких людей, тому що це їх проблема, а не наша, вони страждають від цього, а ми тільки стаємо сильнішими.
— Дай Боже! Зараз ми на порозі Великого посту, що б Ви нагадали віруючому чорногорському народові, як плисти у цьому кораблі віри, пройти цей піст і гідно зустріти Воскресіння Христове?
— Мета життя людини полягає в тому, щоб досягти вічного блаженства на Небі. Є основні два крила, за допомогою яких людина летить до цієї мети, — це піст і молитва. Але Бог так влаштував у нашому житті, що є часи, коли ця робота повинна бути більш посиленою, більш активною, коли ми Богові повинні віддати більше, ніж віддаємо кожен день. І для більш інтенсивної роботи над самим собою, для очищення своєї плоті і своєї душі дається нам Великий піст, який закінчується радістю, світлом Святого Христового Воскресіння.
Я бажаю, щоб кожен чорногорець і кожен українець цей час провели мужньо, щоб ми себе змушували поститися, молитися. Нехай кожен постить у міру своїх сил, але постити треба всім — хай людина зазвичай їла три ложки, а тепер з’їсть дві, цей піст теж Бог прийме — і посилити молитви треба всім, додавши в піст до своїх щоденних молитов ще одну. І звичайно, до посту приєднується творіння добрих справ, тому що це теж духовний піст, коли людина змушує себе утримуватися у своїх особистих інтересах і присвячує свої сили служінню хворому, засудженому тощо.
І піст, і молитва, і творіння добрих справ — це те, що нас робить кращими, досконалішими. Та людина, яка постить і молиться, з радістю зустрічає свято Світлого Христового Воскресіння, бо піст і молитва Великого посту — це є Хресний шлях, що веде нас з Преторії на Голгофу, де ми можемо побачити Славу Воскреслого Христа.
Текстова версія підготовлена
Інформаційно-просвітницьким відділом УПЦ
Количество просмотров: 81
Цей запис також доступний на: Russian
