Інтерв’ю Блаженнішого Митрополита Онуфрія про пастирське служіння, сучасну Церкву та нашу історію (+ВІДЕО)
Цього року Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Київський і всієї України Блаженніший Онуфрій святкує відразу дві значущі дати – своє 75-річчя і 5-річчя обрання на древню Київську кафедру.
Напередодні Дня Хрещення Русі журналісти телеканалу «Інтер» поговорили з Його Блаженством про його пастирське служіння, про сучасну Церкву і про День Хрещення Русі.
– Ваше Блаженство, День Хрещення Русі називають днем народження нашого народу. Як Ви вважаєте – вибір князя Володимира міг бути іншим? Саму подію було зумовлено або ж вона є збігом історичних обставин?
– Хрещення Русі – це подія, котра для нас має величезне значення. Але насіння християнства на нашій землі було посіяне ще апостолом Андрієм Первозванним в І ст. після Різдва Христового. Ми знаємо з літописів, що він піднявся по Дніпру на північ і під час цієї подорожі зупинився на київських пагорбах. Він благословив їх і сказав пророчі слова, що тут буде град великий та безліч церков, і що в них прославлятиметься Ім’я Боже. Потім він дійшов до місць, де нині стоїть Новгород, після чого через землі сучасних Румунії та Болгарії дійшов до Греції, де й віддав своє життя за Христа.
Ми знаємо, що вже за часів апостолів на тому місці, де потім виник Київ, жили люди, і вони прийняли те насіння християнства, котре щедро сіяв Первозванний учень Спасителя. Це насіння жило в нашому народі довгі століття. Можливо, вони не давали до пори до часу рясних сходів, але це й не дивно – все розвивається поступово. І віра теж.
Хтось скаже, що так було тому, що наші давні предки були людьми дикими, але я б заперечив це, тому що наші «дикі» предки не заподіяли жодного зла святому апостолу Андрію. Він проповідував, говорив про Христа, і його відпустили з миром. А коли прийшов до цивілізованого світу язичницького – до греків, то вони його вбили. Розіп’яли. Виходить, вони були лютіші за нас. Просто сталося так, що в силу якихось політичних, географічних обставин їхня земля дала паростки християнства швидше. У нас – повільніше.
Святий князь Володимир спровокував дуже потужний духовний сплеск. Він створив усі умови для бурхливого розквіту християнства. Знаєте, навесні, буває, лягаєш спати – дерева в одному стані, немов завмерли в очікуванні. А вранці встаєш – вони вже всі укриті прекрасними квітами. Розцвіли за одну ніч. Отаким був і духовний сплеск при святому князі Володимирі.
Князь був авторитетним правителем великої, сильної держави й хотів кращого для свого народу. Духовні пошуки привели його до прийняття Православної віри, й слідом за ним увесь народ прийняв християнство. Ці доленосні зміни було обумовлено, по-перше, його внутрішнім бажанням преображення і, звичайно ж, прагненням перебудувати свою державу за зразком передової тоді держави – Візантії. Тому що народ наш був молодий, сильний, держава була багата, велика. Можливо, внутрішньої упорядкованості та зовнішньої відшліфованості, як у Візантії того часу, в нас ще не було. І ось він узяв і те й інше.
– Уже традиційним стало по-справжньому народне святкування Дня Хрещення Русі – щорічно і в молебні на Володимирській гірці, і в хресному ході до Києво-Печерської Лаври бере участь дедалі більша кількість людей. Наприклад, торік, за підрахунками організаторів хресного ходу, в ньому взяли участь 250 тис. людей. Ми бачимо, як щороку потік вірян зростає. Чому так відбувається?
– Це день нашого духовного сплеску. Він для нас дуже дорогий, бо цього дня багато наших предків прийшло до Христа. Це велика радість про чоловіка, який знайшов Істину. Він прийшов до Христа, прийняв Хрещення, він став сином Божим і сином вічного спасіння. Тому й шануємо ми та святкуємо цей день, здійснюємо щороку багатолюдний хресний хід із Володимирської гірки до Києво-Печерської Лаври. Це говорить про те, що люди шукають духовного спілкування.
– Кількість людей, які бажають такого духовного спілкування, щороку збільшується…
– Це говорить про те, що люди потребують духовного. Нас від ранку до ночі годують інформацією – політичними гаслами, фактами, ідеями, новинами. Звичайно, певною мірою людині важливо знати, що відбувається навколо, але запит душі людської не в тому, щоби знати, де сталися землетруси, де – потопи, де – революція тощо… Істинний запит людської душі – дізнатися про Бога. Дізнатися своє майбутнє, дізнатися, для чого людина створена, яке її призначення.
Тому люди й збираються в Церкві, виходять на хресний хід і там одне з одним спілкуються, духовно збагачуються від цього спілкування, одне одного підтримують і втамовують свою духовну спрагу – спрагу слова Божого, спрагу молитви, спрагу єднання із Христом.
– Багато хто з тих, хто далекий від церковного життя, не розуміють, що таке канонічна Церква. Поясніть, будь ласка, суть проблеми. І чому в канонічній Церкві є благодать, а в розкольницьких угруповань її нема?
– Канонічна Церква – це спільнота вірян, яка живе за канонами, тобто за певними правилами Церкви Христової.
У кожної держави є звід правил – конституція. І всі громадяни повинні жити згідно з цим документом. Якщо громадянин живе за конституцією, то в нього все добре, все чітко, все нормально. Якщо ж він порушує правила, то його дії називають антиконституційними, й за це людину карають.
Церква теж має свою конституцію – це канони. Якщо ми живемо за канонами, то називаємося канонічною Церквою, якщо ж порушуємо канони, то називаємося неканонічною церквою, тобто незаконною. Звичайно, якщо людина порушує канони церковні, її за це не штрафують, не садовлять до в’язниці – це не наші міри, – але молитовне та євхаристійне спілкування з такими людьми припиняється. Ми в такий спосіб відсікаємо їх від себе, відділяємо себе від них заради збереження чистоти віровчення.
Наша канонічна Церква навіть у сьогоднішніх непростих умовах намагається не порушувати жодних канонів. Якщо хтось хоче детально дізнатися, які саме ми маємо канони, той може відкрити й почитати «Книгу правил» і подивитися, як християни повинні жити, щоб перебувати в руслі церковних правил. Їх написали люди, але за натхненням Духа Святого. Хто дотримує канонів, той сам наповнюється благодаттю Святого Духа, а хто порушує – той позбавляється цієї благодаті.
– Нещодавно було створено нову релігійну організацію, котру назвали «Православною церквою України». На тлі цього почастішали випадки загарбань храмів. Крім того, є факти тиску на вірян, побиття священників і мирян, а у Верховній Раді на розгляді перебувають законопроєкти, які сама Церква називає дискримінаційними. Це те, про що говорять ЗМІ. Хотілося б отримати коментар із перших вуст – яка ситуація насправді? Є відчуття, що вона змінюється. Чи відповідає це дійсності та що взагалі необхідно зараз робити, щоби сучасні гоніння, нападки на Церкву повністю припинилися?
– Коли людина знаходить своє місце в житті, вона заспокоюється. Бог кожному дав певні таланти та призначення, й доки ми їх не відкриємо – миру в душі не буде.
Агресія, що її ми зазнаємо від прихильників «ПЦУ», свідчить про те, що вони не знайшли себе й перебувають поза істиною. Агресія – це своєрідний лакмусовий папірець, який свідчить про те, що немає благодаті Святого Духа в цій спільноті. Там, де є така благодать, там завжди мир, радість, спокій, щастя, блаженство.
Де цього немає, людина кидається навсібіч і думає: якщо вона захопить храм або всіх зробить подібними до себе, то це її заспокоїть. Повірте, це ніколи не заспокоїть людину. Доки вона не пізнає істини, не прийде до Бога й не змириться перед Ним, не буде миру в її душі. Навіть якщо увесь світ піде за нею, буде її слухати й робити, як вона каже. Диявол у такому само становищі перебуває – йому погано, в нього внутрішній дискомфорт, і він думає: «Якщо всіх людей я до себе переманю, то заспокоюся». Але цього не відбувається! Сатана переманює до себе багатьох людей, проте спокою не знаходить, тому що не живе з Богом.
Наша Церква ніколи не виявляла жодної агресії ні до кого, ніколи не захоплювала чужі храми. Є в нас приклади, коли до архієреїв УПЦ приходили представники влади та давали ключі від храмів, що належать УГКЦ або «УПЦ КП», та єпископи завжди відмовлялися від таких «подарунків». Нам чужого не треба! І це – ставлення справжньої Церкви.
Сьогодні хвиля рейдерських загарбань наших храмів йде на спад і котиться вже більше за інерцією. Інерція загарбань триває ще в деяких регіонах, проте вона вже втратила підживлення з центру, адже саме звідти походила ініціатива. Сьогодні, дякувати Богу, ситуація заспокоюється.
Я вже говорив нинішньому президенту, що ми не чекаємо від влади жодних преференцій. Ми просимо, щоб усі були рівні перед законом, щоб не було законів для одних і для інших. Зокрема й тих законів, які сьогодні все ще стоять на порядку денному проти нашої Церкви. Так не має бути – всі мають бути рівні перед законом, і в цьому суть демократичної держави.
Мистецтво керівництва державою полягає не в тому, щоб усіх навернути до одностайності, а в тому, щоб усіх різнодумних об’єднати – розумно об’єднати, не порушуючи їхньої свободи слова, свободи волі. Налаштувати їх так, щоб вони працювали задля спільного добра. І робити це потрібно без примусу.
«ПЦУ» було створено для підпорядкування інших цій структурі, щоб діяти в інтересах певних політиків. Але Церква – поза політикою! І, тим більше, не може служити будь-якій окремій партії. Церква служить усім людям – незалежно від їхніх поглядів, переконань, рівня доходу або освіти. Усі перед Богом однакові, всі рівні. Ми всі – діти Божі.
– На жаль, за останні роки церковна тематика стала занадто політизованою. Що Ви можете сказати тим, хто слово «Церква» сприймає виключно в політичному контексті?
– Хочу сказати тим людям, які не розуміють природи Церкви, щоб вони не втручалися в її життя, тому що це дуже небезпечно.
Це не загроза. Я й сам боюся переступити правила Церкви, тому що знаю: це потім обернеться для мене трагедією. Тому я б радив таким людям: якщо не розумієш – не втручайся, не давай поради. А політикам скажу: якщо хочете об’єднати – об’єднайтеся самі спочатку. Ми подивимося, як це робиться, і, може, самі об’єднаємося за таким само сценарієм. А роз’єднувати набагато легше…
Політики в усі часи прагнули заволодіти Церквою, бо не знають її природи і не бачать її справжнього Главу – Христа. Вони бачать, що йде корабель, а Капітана не бачать. І думають: нумо я сяду, візьмуся за штурвал і теж «покерую Церквою». А тут не все так просто – хто взявся за штурвал церковний, в того руки відсохли. Хто поліз Церквою керувати, всі закінчили трагічно. Тому я вас прошу – не треба! Церква сама розбереться у своїх проблемах. У політиків є свої завдання, у Церкви – свої. І кожен повинен займатися своїми.
– Є думка, що зараз у світі йде повномасштабна боротьба із християнством. І що нападки та гоніння на Церкву, які спостерігаються в нашій країні, – це не просто боротьба з УПЦ, а частина глобальної антихристиянської кампанії.
– Абсолютно згоден із цим. Ми є свідками спільної великої боротьби проти Христа, яка зараз розгорнулася по всьому світу.
Йде глобалізація, вибудовується великий світ, великий спільний дім, в якому мають усі люди жити. Вибудовується світ, де не буде політичних кордонів, адже вони породжують безліч проблем. І в рамках цього світу місця для Христа й Церкви Його не передбачається.
Зараз ми займаємося тим, щоби відстояти для Церкви законне місце в новому просторі, однак не хочемо за це платити чистотою своєї віри. Тому що кроки, які нав’язують нам, ідуть усупереч канонам, Божим заповідям. І хоча формально нам дають залишатися християнами, по суті, ми перестаємо ними бути, якщо порушуємо закони Христові. Ну який я християнин, якщо робитиму те, що Христос забороняє? Я вже буду не християнином, а мильною бульбашкою – величезних розмірів, але порожнім.
Тому ми й боремося, щоб залишатися вірними канонам і водночас посідати законне місце в цьому світі. Як частина боротьби новітнього світопорядку із християнством і виступають сьогодні й нападки на УПЦ, й історія з томосом.
– Для багатьох із тих, хто далекий від християнського життя, на жаль, роль Церкви стала формальною. З іншого боку, й серед тих, хто регулярно ходить у храм, чимало людей, які ведуть не зовсім християнський спосіб життя. Що Церква сьогодні може протиставити сучасному суспільству, щоби підняти загальний рівень духовності людства?
– Є люди, які кажуть, що Церква застаріла, що вона консервативна, занадто догматизована, що її треба змінювати відповідно до стандартів сучасного суспільства. Прихильники такого підходу закликають до перебудови, нововведень, часто – антихристиянських. Але, знаєте, так чинять далеко не всі. Багатьох людей Церква цілком влаштовує і приваблює – саме своїм «консервативним» улаштуванням, поглядами.
Тим, кого Церква не влаштовує, хто хоче її змінити, я хотів би сказати: змінювати треба. Але не Церкву, а себе. Якщо я вимагаю Боже встановлення скоригувати згідно з моїм бажанням – це неправильно. Навпаки, треба мене скоригувати, щоб я підходив для Церкви та відповідав їй. Якщо ми так не будемо робити, а будемо Церкву під себе підлаштовувати, то просто опинимося поза Церквою, станемо на шлях смерті – духовної та фізичної. Бо є тільки один закон життя – Божі заповіді. Решта — закон смерті. І він рано чи пізно веде до знищення.
Церква – це дар Божий всім людям. Вона здатна та хоче обійняти всіх людей і привести їх до Бога, не виключаючи того, що людина живе на землі, і враховуючи всі потреби людини.
Але водночас загальний вектор Церкви спрямований до Бога. Якщо ми хочемо йти в інше місце, то ми виходимо з Церкви, йдемо від Бога. Але тільки Бог є джерелом життя, блага й любові. Той, хто йде від Бога, – йде до смерті, безладу та трагедії.
– Чи можна говорити, що в консервативності – сила Церкви?
– Церковний консерватизм страшний для гріховної людини, яка звикла жити у своїх пристрастях. А для того, хто живе згідно з волею Божою, консерватизм Церкви – джерело свободи.
Наприклад, я не почуваюся чимось пов’язаним, живучи в Церкві. А я практично в ній народився, і у священному сані служу вже 48 років – відтоді, як мене висвятили на диякона. І скажу, що в Церкві мені дуже цікаво! Життя в Церкві пов’язане із внутрішнім світом людини, а він – дуже красивий, важливо тільки побачити цю красу. Захотіти побачити.
Людина у всесвіті – це оаза в пустелі. Це мікросвіт. Коли ти починаєш розбиратися у своєму мікросвіті, це дуже цікаво. Цікаво боротися із собою. І тільки на перший погляд здається, що це нудна вправа, нудне заняття, коли ти сам у собі розбираєшся, сам себе десь тиснеш. Ні, коли тиснеш у собі гріховне, і в тебе постає Боже, це дуже цікаво, і велика радість від цієї боротьби народжується у людини всередині.
У мене є досвід мирського життя. Я жив, та повноти життя не було – воно було пісним, одноманітним. Встали, пішли, попрацювали, прийшли… І все. Завтра знову те саме. А в Церкві життя таке різноманітне, красиве, змістовне.
І заради чиїхось бажань перебудовувати це життя, робити його пісним, нудним та безцільним ми не можемо. Церква залишається такою, якою вона є. А якщо хтось хоче жити іншим життям… Що ж. Вільному – воля, спасенному – рай.
– Ви очолили Українську Православну Церкву в один із найскладніших для неї періодів. Що найскладніше зараз для Вас як для Предстоятеля?
– Для будь-якого Предстоятеля є свої складності. Вони однакові. Я послушник Церкви. Я не є кимось іншим. Перебуваючи на послуху, я, виконуючи службовий обов’язок, повинен спілкуватися і з іновірними людьми, які мають спотворені поняття про Бога, і з бізнесменами, і з політиками. І моє завдання як Предстоятеля – спілкуючись з іновірними, не втратити чистоту своєї Православної віри. Спілкуючись із бізнесменами – не перетворитися на бізнесмена. Спілкуючись із політиками – не перетворитися на політика. Я повинен залишитися Божим слугою, слугою Церкви.
З цієї нагоди розповім про анекдотичний випадок із реального життя. Один архієрей постриг свого послушника в ченці. Прийшов його друг, теж архієрей, і вітає щойно постриженого ченця: «Вітаю тебе із прийняттям ангельського образу. При цьому бажаю, щоб ти не втратив образу людського».
Стати ченцем – це добре. Але якщо ти втратиш при цьому образ людський, ченцем ти вже не будеш. Образ людський – це фундамент, на якому будується все.
Отримавши служіння Предстоятеля, я бажаю собі не втратити образ простого християнина, на якому все базується. Простого християнина, який має жити благочестиво, любити Бога та ближнього, бути терплячим, смиренним, лагідним. Оцей образ християнина я прагну не втратити.
– А як Вам це вдається? Адже відомо, що Ви ведете дуже строгий, аскетичний спосіб життя, багато часу присвячуючи молитві. Як вдається Вам поєднувати служіння Предстоятеля Церкви, пов’язане з постійним залученням у вирішення адміністративних, політичних питань, про які ми тут говорили, й водночас таке суворе чернече життя?
– Ви мене переоцінили. Я не вважаю себе таким. Я сказав про свої цілі – що, несучи послух Предстоятеля, не повинен втратити образ справжнього християнина. Але я не сказав, що я його не втратив.
Я падаю, спотикаюся, я немічний, грішний. Та покладаюся на милість Божу і звершую служіння в міру своїх сил і старань. Ну, а Бог – Бог робить. І коли щось зроблено добре, то це зробив Бог, а не я. А якщо при спілкуванні з іншими людьми, з мирськими, я не розчиняюся, то це, напевно, тому, що вже й бачив, і чув, і проходив те, що мені часом пропонують. Я випробував усе на собі, й це мене зовсім не приваблює. Я знаю цьому ціну.
– Ви дуже часто, звертаючись до вірян у своїх проповідях, закликаєте їх зберігати чистоту Православної віри. Як це можливо, особливо зараз, у наш час?
– Віра – це зібрання знань, правил, законів, які дають людині правильне поняття про Бога. Якщо я прагну зберегти чистоту Православної віри, то навіть якщо духовно впаду – маю шанс у будь-який час встати, виправитися й стати нормальною людиною, християнином. Якщо в мене не буде цього правильного зразка, то я вже не зможу стати духовно здоровим.
Чистота збереження святої віри – це запорука того, що людина завжди має шанс змінитися, виправитися. Це не означає, що ми, члени Церкви, святі – ми всі хворі, ми всі грішники, й кожен свої недоліки має, свої немочі та слабкості. Але в нас є зразок, який нам дає можливість у будь-який момент подивитися на нього, себе виправити й стати таким же. Якщо цього зразка не буде, в нас не буде шансу насолоджуватися тим блаженством, котрим насолоджуються ті, що живуть із Богом.
Розмовляв Андрій Данилевич,
Текстова версія «Фоми в Україні»,
Переклад українською «Церковної православної газети» УПЦ
Читайте також: Актуальне інтерв’ю Блаженнішого Митрополита Онуфрія про духовне життя, мир та прощення
Количество просмотров: 146
Цей запис також доступний на: Russian
