“Чому ж святі бачили себе грішніше за всіх людей?” – єпископ Боярський Феодосій звершив нічну Літургію в день престольного свята у Свято-Спиридонівському храмі

У ніч з 24 на 25 грудня, на свято святителя Спиридона Триміфунтського, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія, вікарій Київської Митрополії єпископ Боярський Феодосій звершив нічну Божественну літургію в храмі на честь святителя Спиридона в м.Києві.

Преосвященному владиці співслужили благочинний Другого шевченківського благочиння протоієрей Віталій Бойко і духовенство столиці. Після закінчення Літургії владика звершив молебень святителю Спиридону і вимовив проповідь.

Один з найулюбленіших в народі святих, святитель Спиридон Тримифунтський, був дуже простою людиною. Не вченим, але лагідним, смиренним і благочестивим. Ставши єпископом, пастирем словесних овець Христових, він не залишив своє просту пастушу справу, і продовжував пасти також і безсловесних овець. Маючи дар пророцтва, святитель намагався не говорити людям грізних пересторог, так як вони завжди збувалися. Він дуже любив і жалів свою паству.

Таким угодникам Своїм як святитель Спиридон, смиренним і вбогим духом, Бог подає Свою благодать і рясну допомогу. Адже чим більше в людині гордості, чим більше в ній впевненості у своїх силах та надії на себе, тим менше у неї шансів отримати силу й допомогу від Бога. А навпроти, святі завжди були вбогими духом і усвідомлювали себе великими грішниками. Не на словах, не перед людьми смиреннословили, як це часто буває сьогодні в церковному середовищі, а реально всім своїм життям відчували, що без Бога, без Його благодатної допомоги, вони ні на що добре не придатні.

Чому ж святі бачили себе грішніше за всіх людей? Це можна зрозуміти, представивши як в чисту і прибрану, на перший погляд, кімнату потрапляє промінь сонячного світла. Раптом в промені стають видні тисячі пилинок, навіть про існування яких ми і не здогадувалися. Так і з нашою душею. Часом нам здається, що не так вже все й погано в нашому духовному житті: все чисто і прибрано. Але якби духовне світло освітило таємні куточки нашого єства, ми б жахнулися від того бруду і скверни страстей, від тієї нечистоти гріхів і пороків, якими наповнені наші розум і серце.

Так відбувається зі святими. Приймаючи їх труди і подвиги в ім’я Христове, Господь осяває їх Своїм світлом, в сяйві якого святим дедалі більше відкривається бачення своїх немочей та гріхів. Бачать вони вже не тільки свої явні відхилення від виконання заповідей Господніх, які ми з вами в собі й не помічаємо, але і як би малі “пилинки” гріха, що витають в душевній кліті та наповнюють її. Бачать їх незліченну кількість, усвідомлюють свою убогість, глибоку гріховність і віддаленість від істинної праведності. І це призводить подвижників до ще більшого покаяння, сокрушення і смирення серця. І у відповідь Господь виливає на смиренних милість Свою. «На кого подивлюся, тільки на кроткого й мовчазного і тремтячого словес Моїх» (Іс.66: 2)

А адже кожен християнин покликаний йти цим шляхом. Кожен з нас.

Що ж нам робити, щоб навчитися, хоч у малій мірі, бачити свої гріхи і каятися в них? Перш за все, нам необхідно навчитися щодня читати Євангеліє і настанови святих Православної Церкви. Це читання просвітить наш розум і дасть розуміння, що ж є в нашому житті гріхом. Далі, ми повинні діяльно виконувати заповіді, про які дізналися з читання, і почати боротьбу зі своїми гріхами і поганими схильностями. Коли ми станемо на цей духовний шлях, ми побачимо, наскільки ми немічні, побачимо, що і самої малої заповіді не можемо виконати своїми власними силами. Ми будемо трудитися над собою і бачити, що і через багато років так майже нічого і не змогли зробити з собою, і практично кожен раз змушені йти на сповідь з одними і тими ж гріхами.

Якщо людина не малодушествує, не залишає цей шлях покаяння, пробирається через терня гріха і своєї немочі, робить кожен раз зусилля над собою, вона з часом набуває смиренне усвідомлення себе. Вона пізнає, наскільки сильно вона має потребу в силі та допомозі Божій, в Спасителі. А це і є найцінніше пізнання в духовному житті. Воно цінніше і вище всієї вченості світу, – розуміння того, що без Бога ми не можемо нічого доброго створити.

Коли Господь побачить, що наша душа змирилася працею і покаянням, і вже готова нешкідливо для смирення сприйняти благочестя, Спаситель може доторкнутися до неї і дати їй допомогу і благословення виконати на ділі одну, іншу або третю заповідь. Але не дає Господь людині істинної чистоти, поки вона по-справжньому і глибоко не змириться. А ми ніколи не змиримося, поки не почнемо трудитися в заповідях Господніх, і як наслідок – каятися в гріхах. Коли станемо на цей шлях – душа почне просвічуватися, все більше і більше бачити своїх гріхів, хоча, можливо, їх буде ставати все менше і менше.

Давайте ж будемо йти цим шляхом: трудитися, каятися і просвіщати нашу внутрішню кліть душі, щоб побачити які скверни, які гріхи і пороки, які пристрасті зачаїлися і живуть в глибині нашого серця! Давайте будемо витягати їх на білий світ як бридких змій, і, змиряючись серцем, отримувати від Бога допомогу і позбуватися від них!